Перший тиждень був таки тижнем.
Флора Нікітського ботанічного, фауна Гурзуфа, леви Алупки у дерев'яних ящиках та дача Чехова. Бахчисарай, найаутентичніший ледь-ледь теплий борщ на автовокзалі, вже рідний духом сімферопольсько-неапольський "Макдональдс", Коровін із Шаляпіним, п'ята ранку, слон із тіста, лимонад "Крим" і розбитий надвоє камінець...
Старий Рік закінчився для мене "от сосны, от сосны, от сосны мне оторви иголочку" від понтового напівзаїки Потапа на дискотеці у Гурзуфі, тортом із трюфелем, що аж ніяк не міг бути "оним" і "Вайбером" о шостій годині Нового року. І це мене більш ніж задовольняє :)
Це таки не все, що я запам'ятав після новорічного тревелінгу південним берегом Автономної республіки, проте, восьминоги вночі на набережній того таки Гурзуфа вимагають мовчання.
Найпівденніше місце не Землі, де я був, приємно вразило мене сніговими шапками своїх гірських плато, які видно з Ангарського перевалу, а холодне, огортаюче душу, зимнє море надало сил задля... І не зрозуміло навіщо і задля чого воно надало мені сил. Але сила - штука доволі еквівалентна і легкотрансформована. Просто гарно жити й знати, що якась невідома сила присутня в тобі. Головне не забути, про свої надприродні "сили".
Чесно кажучи, так воно і є. О шостій ранку 4 січня кусень Чорного моря, який я міг побачити, був двох кольорів: темного і чорного. Причому якість картинки була приблизно такою ж, як і в газеті "Симон" (Усі кольори створюються за допомогою одного інструменту - чорних крапок, які ставляться невідомою штуковиною і не хаотично, і не впорядковано. Одним словом, ентропія.).
Хвилин через сорок, виконавши на хвилерізі повним щастя голосом усі мої улюблені "Зелені чаї", "Коли навколо ні душі", "Благодари", "Кефиры" та "Колю" морю, я зрозумів, що колбочки на сітчатці мого ока запрацювали фонтаноподібно: я вже гарно розрізняв лазурні, блакитні, сині, зелені, сірі... ну, багато кольорів розрізняв.
Це таки не все, що я запам'ятав після новорічного тревелінгу південним берегом Автономної республіки, проте, восьминоги вночі на набережній того таки Гурзуфа вимагають мовчання.
Найпівденніше місце не Землі, де я був, приємно вразило мене сніговими шапками своїх гірських плато, які видно з Ангарського перевалу, а холодне, огортаюче душу, зимнє море надало сил задля... І не зрозуміло навіщо і задля чого воно надало мені сил. Але сила - штука доволі еквівалентна і легкотрансформована. Просто гарно жити й знати, що якась невідома сила присутня в тобі. Головне не забути, про свої надприродні "сили".
Чесно кажучи, так воно і є. О шостій ранку 4 січня кусень Чорного моря, який я міг побачити, був двох кольорів: темного і чорного. Причому якість картинки була приблизно такою ж, як і в газеті "Симон" (Усі кольори створюються за допомогою одного інструменту - чорних крапок, які ставляться невідомою штуковиною і не хаотично, і не впорядковано. Одним словом, ентропія.).
Хвилин через сорок, виконавши на хвилерізі повним щастя голосом усі мої улюблені "Зелені чаї", "Коли навколо ні душі", "Благодари", "Кефиры" та "Колю" морю, я зрозумів, що колбочки на сітчатці мого ока запрацювали фонтаноподібно: я вже гарно розрізняв лазурні, блакитні, сині, зелені, сірі... ну, багато кольорів розрізняв.
Хмари, що ще мент тому були носорогами і зевжиками переді мною удалині стали невідомим чином розтікатися на узбережжя через спину Аю-Дага (зліва на фото), розчиняючись на досить певній висоті... Виглядало, ніби Святий Дух таки долетів до нас і вирішив врятувати таким дивним і небезпечним чином. А, може, це були іншопланетні виродки з Галактики Нібутрон, що уподобали бідного Ведмедя і вирішили, ніби Святий Дух, розтіктися по усій спині нічого не підозрюючого Аю чи Дага, роблячи йому незабутній масаж попереку.
Процес "масажу" виявився цікавим. Гарно було б бути тим Дагом Аю.
Море навернуло мене на таку звичайну для всіх людей думку, що стало аж не по сОбі: воно (море) сильне, непохитне, невиплавне, невисушне, проте, мудре і самодостатнє несе нам із Аю-Дагом штуковину, яку називають адським словом "енергетика". І тільки мені і Ведмедю вирішувати, якого знака ця "енергетика" буде жити в моєму головному мозку: creating or destructing.
Прийшовши за шість годин до сходу Сонця над Гурзуфом на набережну на наш забитий для мене й Альони хвилеріз, я відчув, що в мене не той настрій, щоб бути поряд із морем. Воно таки мене "вб'є" морально, воно ж більше за мене, бо має більший об'єм. А ось зранку, чи то вночі, о шостій ранку, чи ночі, мені здалося, що море впорядковує мій хаотичний порядок у той же порядковий хаотизм і гармонія зсередини залишає мені мій чистий розум на використання за призначенням.
Для мене море - більший, а не Великий, брат, що дарує мені стільки усього нематеріального, що ним (нематеріальним) можна було огармонізувати пів-Бразилії людей. Треба тільки вміти це використовувати.
Морю усе одно: кидаєш ти каміння, будуєш замки з камінців на узбережжі, пливеш до його середини, залишаєш йому попоїсти, робиш ранкову пробіжку на схід чи північ... Йому навіть усе одно, є ти, чи тебе немає. Я, ти, ми просто піщинки на дні повітряного океану, що спостерігають за океаном водяним. І кому від того легше? Проте. А кому від того важче?
Морю усе одно: кидаєш ти каміння, будуєш замки з камінців на узбережжі, пливеш до його середини, залишаєш йому попоїсти, робиш ранкову пробіжку на схід чи північ... Йому навіть усе одно, є ти, чи тебе немає. Я, ти, ми просто піщинки на дні повітряного океану, що спостерігають за океаном водяним. І кому від того легше? Проте. А кому від того важче?
Ти є. І ти піщинка. І чому б тобі не бути найяскравішою піщинкою у морі, своєму морі, зрозуміло. Це непрактично, але цікаво. Палай усім своїм нутром, живи щасливо. Може, море таки почує тебе і ти, реінкарнувавшись, станеш йому братом - сардиною :)
Цей спогад найяскравіший. Море, з великої - Море.
Далі буде.
Друга ночі. Ніч не пробачить мого недосипу. Щастя Вам (Ви - не абстрактні, Ви конкретні. Ви - людина, що зрідка читає мій блогспот. Без Вас я й не наважився б розпочати наново писати ці пости, тому "Дя...")
Комментариев нет:
Отправить комментарий