Надвечір.

           Ранок завжди радісний і безтурботний, повітряний і легкий для сприйняття, якщо вам не потрібно бігти на екзамен, половину питань якого ви не те, щоб не вчили, а просто не розумієте. Або якщо ви не шахтар.

День на те й день, щоб бути різним. Сьогодні ви п'єте каву, а завтра копаєте грядки на городі у бабусі.

А от вечір в моєму житті розгортається найчастіше шаблонно, але теж завжди своєрідно. Надвечір мої внутрішні психологічні комплекси розгортаються назовні. Почуття, ніби я беззахисний, ніби увесь кордон мого та світового, внутрішньо-серединного та зовнішнього, здіймається угору за допомогою крилатої квазі-черепахи або розчиняється, як сіль у чаї. Тобто сіль існує, просто її не дуже-то й видко, смак присутній яскраво, а от грань між чаєм і чаєм із сіллю спробуй ще пошукати.

Метафора гідна хіба що бути залишеною у палаючому "Титаніку", проте, у моменти дивних порівнянь мені здається, що я "горошка", шановна Ганна Валентинівна Горох, шкільний вчитель біології. Хай вона мене пробачить. Назавжди я запам'ятаю її дивні метафори про сердце і його систолу із діастолою.

Відхилився від теми.

Надвечір усе твоє найцінніше пнеться бути кинутим напризволяще на вокзалі Всесвіту. Ти зберігаєш його, ніби зіницю ока, а воно так хоче впевнити тебе у власній нерозсудності.
Надвечір я розумію, що добре було б сидіти за чашкою чаю, не пам'ятаю якого другого: чи то зеленого, чи то чорного. Одним словом, хочеться теревеніти із тієї людиною, з якою ти б хотів відлинуту тихим співом на безлюдний-безлюдний острів, теплий від субтропічного Сонця. Хочеться, аби тебе розуміли. Ні, досить просто "розумів(ла)" та, що на тому клаптику землі, каменів і води серед води, на тому острові. Ввижається, що саме вона (ну, людина, певно що) зможе протеревеніти зі мною рік-два на острові. А далі загадувати не стану: ну, хоч би не перегризлися, як вовки.

Хочеться бути поряд, хочеться. Хочеться тепла і шепоту. Хочеться не бути зараз на самоті. Ну, таке. До чого вам і мені мої нюні - хіба я Люся якась?

Словом, назовні виходить те людяне, якого я боюсь. А боюсь цього я навряд чи через те, що воно дуже страшне. Просто: кому хочеться, щоб оточуючі вважали тебе плаксою і чутливим йолопом? Завше легше бути життєрадісним кретином. Хоч би ззовні, та й тільки.
От так і живем: страшно бути людиною, бо мало хто зрозуміє: якщо вже відкривати душу, то тому, хто цього вартий. 

       Це ніяка не проблема, хоча може так здаватися. Шахтарям у щахті працювати - проблема.

       Маю тверду надію, що мої заповітні бажання про чай і каву надвоє, балачки до третьої ночі без причини здійсняться, ну, колись. І тоді це буде воно.

      Розумієш?