Крилатий коан.

Доброго вечора, гарної ночі, теплого ранку, нехмарного дня.

Я тут згадав, що давно вже не було в житті такого дня, коли б я щось робив так, ніби це останній день існування, останній день існування всього живого. І неживого. Ніби це останній день існування нашого Всесвіту. Ну, щось типу таке. Не робив так, наче я роблю це задля збереження усього найкращого у цьому світі. Не робив навіть так, ніби я просто вихваляю з усіх боків це найкраще, найквітучіше і ясне.
Вважаю, не помилюсь, якщо і ти впізнав у цій ситуації себе. А якщо ні, спробуй. В мене все одно не вийде пояснити краще.

Вже давно не було такого, щоб я займався справою із великою любов'ю до цього дійства. Все таке буденне, хоча й останні промені зимніх канікул перед двома екзаменами. Так давно я не грав на гітарі не просто для того, щоб відволіктися від історії України, а щоб грати. Ось! Ті слова.
Я давно не вчив вірш задля вірша, не чистив картоплі задля чищення, не біг задля бігу.

Аж ось хвилин зо тридцять тому я відчув, що нарешті з'явився слушний момент висловити себе світові. І нехай Всесвіт проявиться лише у дюжині акордів, а звук не вийде за межі моєї кімнати, але то буде справжнє, ясне, просте, відверте дещо. І я відчую, що я людина. І я відчув.

А варто було всього лише згадати про те, що давно вже не було в житті такого дня, коли б я щось робив так, ніби це останній день існування, останній день існування всього живог...