Сьогодні. Зараз.

Як же часто ми чогось чекаємо! Наступну суботу, неділю, п'ятницю... Наступні канікули, літо. Чекаємо, коли ми подорослішаємо, чекаємо бути вільними, чекаємо щастя, чекаємо кращого.

Припиняймо! Життя невпинне ( Чи як там у рекламі чаю Tess казали?). Немає сенсу чекати наступного дня, бо проходить сьогодення.  І що ми потім отримаємо?
Зараз ми чекаємо кінця школи. Потім будемо чекати закінчення університету. Буде нам 40, а ми  чекатимемо наступну зарплату, щоб купити нову мікрохвильовку, і ненавидіти свою роботу...
У погоні за майбутнім важливо не забувати деталі, що проходять повз.


Ми якось не так живемо. Але це не біда. Біда в тому, що ми так звикли. Знайди щось цікаве; намалюй картину, послухай пісню, випий кави, подивись фільм, подзвони друзям, займайся спортом, допоможи батькам...




Маю надію сподіватися, що і до того ми звикнемо, живучи тепер вже яскравіше.

Вперше тут.

І не знаю, як почати. Почну просто.

Іде п'ятнадцята моя зима, 

Ще справ багато, зроблено ж - раз-два.

Почати б з чого? Та, мабуть, з нуля,

З "привіту" розпочну своє нове життя.

Нове життя, тобі, - то не проста вже штука,

Потрібно буть рішучим і зовсім не колючим.

Покинуть мусиш те, що просто мука,

Забравши те і тих, що гарного було.

І я покину тих, хто каже за спиною,

Не знаючи, "що","де","коли" й "до чого".

Авжеж, і сам робив я так давно,

Але, ти знаєш, то давно й було.

Ні, я залишу тих, хто був завжди
Зі мною всюди, може й не весь час.

Тих, хто завжди цінив мене... зажди,

Ще й тих, що дзвонять - знайдуть час.

Моїх близьких, що роблять добрі речі - 

Гадають, думають, говорять: "А до речі,

Ти їв сьогодні? Піди вдягнись тепліше!

Зробив домашку? Йди в магазин скоріше!

Пробачте мене, мої добрі люди, 

Кохаю вас,  змінитися готов.

Я буду іншим... весь час, усюди,

Мабуть, то час такий прийшов.

То, може, не таке й нове життя:

Ім'я все те ж, і серце не в тіні.

Однак, з "привіту" розпочну його я,

А там, як вийде... Вір мені.