Коли навколо.

Знаєте, що? 

Коли буває від усіх

Ховаю я себе за грати -

Чомусь так хочется мені

Твою безмежність відчувати.

Насправді для мене ти всього лише плід моєї уяви. Ти - уявний ідеалізований символ і водночас образ, існування якого може завдячувати за своє життя лише особливостям моєї психологічної будови. У житті ти, якщо і є, то зовсім не такий, хоча й не менш чутливий і прекрасний гвинтик мого колеса, в якому я біжу, і треба зауважити, досить щасливо біжу.
Так не щезай, бо твоя безмежність у такому разі заповниться за законами фізики найбільш близькими за просторовим положенням тілами і речовинами. А хто ж його точно знає, що там поряд із тобою в моїй голові? 

Повітряно легко і напрочуд тихо, чуттєво і щиро, глибоко і просто.

Дякую, Святославе, за Ваші пісні. 

А саме ця допомагає витягнути з вузької безодні те найглбинніше, що лежить під товстим шаром необережно скинутих мною у свою тісну душу почуттів. І нехай, витягнувши те саме найглибинніше, моя душа перекопошиться і спалахне...

II,III тижні року

Як я собі і обіцяв, "сповідуюсь" усеосяжному блогспоту. Ну, і нехай не так вже й часто, як хотілося б, але це краще, ніж нічого.

Два тижні промайнули, як реклама на "ICTV". Там іноді справа зверху з'являється лінійка, що вказує, скільки часу залишилося до кінця реклами: я це помітив раптово. І з тих пір дивлюсь цей канал тільки під час реклами, бо та лінієчка цікаво анімована.

І, підсумовуючи себе і своє існування за два тижні (нічого собі термін!), я можу сказати, що хворіти не айс, але льодяний молочний коктейль в маку досить смачний, але не смачніший за домашній, що "Іван Васильович змінює професію" - напрочуд весела комедія...
І справді, я, хоч і зрідка дивлюсь радянські фільми, та маю визнати, що комедії у СРСР створювалися масово-смішні і елегантно гумористично (та маю ж я досвід у перегляді комедій! Хоча, ні, не маю).

Ты пошто боярыню обидел, смерд?!

Ще можу авторитетно заявити Вам, що з усіх літачків, найкраще літав найпростіший, той, що я вмів робити ще з часів свого дитячого дитинства. І це мене трохи засмутило, бо насправді складати ці довбані літачки не так вже й легко, особливо, якщо у Вас клітини рук мають схожий з моїми клітинами рук код ДНК.

Я вже й не дуже пам'ятаю, коли то було, але дивно-дивним чином в мене вийшло продивитися півсезону серіалу кухня: з одного боку цікавий серіал, а з іншого хай пробачать мене "Друзі". Особливо ти, Джої, і ти, Фібі. Я буду сподіватися, що масажистка з серіалу зможе підкорити гнів супержінки на мене за невиправне діяння-зраду і не стане спалювати мені мозок самою лише силою думки.

Хочу звернутися до всіх моїх співвітчизників, які ще тільки мають здоровий глузд і сім'я ясності розуму: рулет із смородиною та білим кремом на вершечку, який подають у "пекарі", можна було б кинути богу Анубісу у потойбічний світ. Хоча, гадаю, Анубіс би розсверепів, бо ніхто ще ніколи не пригощав його настільки сумними смаколиХами.
І ось тут нам знадобиться Фібі, що буде "рвати і метати" усе, що тільки побачить, проклинаючи це "усе" найбільш несподіваними словами. Її можно буде познайомити з Анубісом... Найбільш вірогідно, що ці двоє знайдуть спільну мову, бо не буде ж Фібі чіпати істоту з головою шакала. Ну, а Анубіс, побачивши людину-супермена скоріше за все стримає свій запал. Був там один випадок із Фантомасом... Шакал якось бачив того Фантомаса, коли той потрапив у потойбічний світ.

"Теорія великого вибуху" відкрилася для мене досить несподівано. І, я думаю, надовго.
Я почав відчувати, що мої роздуми схожі на роздуми Шелдона. Ну, й зануда я :)

Ефект Доплера, товариші! Прямо перед вами. (Зануда бісів.)

І, звичайно, я не можу не згадати, описуючи два тижня з мого життя,  ще зовсім не закінчену історію з історієї України. Щиро кажучи, історія держави, у якій я народився, цікавіша, ніж я думав на початку минулого тижня. Чого тільки вартий Скоропадський! Та про це можна й окремо.
Гадаю, 500 сторінок з 660 за тиждень - не так вже й погано. Не дисертація про елементарні частки, звичайно, та я собою задоволений. І задоволений не обсягом, а тим, що таки запам'ятовую те, що читаю. Я щиро впевнений, що якщо інформація для тебе цікава, то її буде легше запам'ятовувати. Хоча і не досить швидко.
Хай пробачать мене литовці та поляки, але я ніяк не можу логічно пов'язати в один єдиний ланцюг події 14-початку 16 століть. Хоча, зважаючи на політику тогочасних володарів територій України, було б краще не запам'ятовувати ті жахи лихоліття. Феодали чортові. Хай їм грець на вухо впАде!


Я не впевнений, що якось наважусь прочитати цю товкотнечу літер і ком у цій публікації ще раз, але пригадування того, що було у моєму житті, наповнює мене почуттями і підштовхує на роздуми. І хоча тут я нічого не напишу про суб'єкти, що стикаються зі мною кожен день і, буває, не так вже й часто, змушений із радістю сказати, що не об'єкт створює почуття щодо суб'єкта, а навпаки, суб'єкт створює усю важливість об'єкта.

Крилатий коан.

Доброго вечора, гарної ночі, теплого ранку, нехмарного дня.

Я тут згадав, що давно вже не було в житті такого дня, коли б я щось робив так, ніби це останній день існування, останній день існування всього живого. І неживого. Ніби це останній день існування нашого Всесвіту. Ну, щось типу таке. Не робив так, наче я роблю це задля збереження усього найкращого у цьому світі. Не робив навіть так, ніби я просто вихваляю з усіх боків це найкраще, найквітучіше і ясне.
Вважаю, не помилюсь, якщо і ти впізнав у цій ситуації себе. А якщо ні, спробуй. В мене все одно не вийде пояснити краще.

Вже давно не було такого, щоб я займався справою із великою любов'ю до цього дійства. Все таке буденне, хоча й останні промені зимніх канікул перед двома екзаменами. Так давно я не грав на гітарі не просто для того, щоб відволіктися від історії України, а щоб грати. Ось! Ті слова.
Я давно не вчив вірш задля вірша, не чистив картоплі задля чищення, не біг задля бігу.

Аж ось хвилин зо тридцять тому я відчув, що нарешті з'явився слушний момент висловити себе світові. І нехай Всесвіт проявиться лише у дюжині акордів, а звук не вийде за межі моєї кімнати, але то буде справжнє, ясне, просте, відверте дещо. І я відчую, що я людина. І я відчув.

А варто було всього лише згадати про те, що давно вже не було в житті такого дня, коли б я щось робив так, ніби це останній день існування, останній день існування всього живог...

Надпись на тренажере в спортзале

Сегодня вы там, куда вас привели ваши мысли. Завтра вы будете там, куда ваши мысли вас приведут.

I (перший) тиждень і потяг.

Перший тиждень був таки тижнем.

Флора Нікітського ботанічного, фауна Гурзуфа, леви Алупки у дерев'яних ящиках та дача Чехова. Бахчисарай, найаутентичніший ледь-ледь теплий борщ на автовокзалі, вже рідний духом сімферопольсько-неапольський "Макдональдс", Коровін із Шаляпіним, п'ята ранку, слон із тіста,  лимонад "Крим" і розбитий надвоє камінець...

Старий Рік закінчився для мене "от сосны, от сосны, от сосны мне оторви иголочку" від понтового напівзаїки Потапа на дискотеці у Гурзуфі, тортом із трюфелем, що аж ніяк не міг бути "оним" і "Вайбером" о шостій годині Нового року. І це мене більш ніж задовольняє :)
Це таки не все, що я запам'ятав після новорічного тревелінгу південним берегом Автономної республіки, проте, восьминоги вночі на набережній того таки Гурзуфа вимагають мовчання.

Найпівденніше місце не Землі, де я був, приємно вразило мене сніговими шапками своїх гірських плато, які видно з Ангарського перевалу, а холодне, огортаюче душу, зимнє море надало сил задля... І не зрозуміло навіщо і задля чого воно надало мені сил. Але сила - штука доволі еквівалентна і легкотрансформована. Просто гарно жити й знати, що якась невідома сила присутня в тобі. Головне не забути, про свої надприродні "сили".
Чесно кажучи, так воно і є. О шостій ранку 4 січня кусень Чорного моря, який я міг побачити, був двох кольорів: темного і чорного. Причому якість картинки була приблизно такою ж, як і в газеті "Симон" (Усі кольори створюються за допомогою одного інструменту - чорних крапок, які ставляться невідомою штуковиною і не хаотично, і не впорядковано. Одним словом, ентропія.).
Хвилин через сорок, виконавши на хвилерізі повним щастя голосом усі мої улюблені "Зелені чаї", "Коли навколо ні душі", "Благодари", "Кефиры" та "Колю" морю, я зрозумів, що колбочки на сітчатці мого ока запрацювали фонтаноподібно: я вже гарно розрізняв лазурні, блакитні, сині, зелені, сірі... ну, багато кольорів розрізняв.

Хмари, що ще мент тому були носорогами і зевжиками переді мною удалині стали невідомим чином розтікатися на узбережжя через спину Аю-Дага (зліва на фото), розчиняючись на досить певній висоті... Виглядало, ніби Святий Дух таки долетів до нас і вирішив врятувати таким дивним і небезпечним чином. А, може, це були іншопланетні виродки з Галактики Нібутрон, що уподобали бідного Ведмедя і вирішили, ніби Святий Дух, розтіктися по усій спині нічого не підозрюючого Аю чи Дага, роблячи йому незабутній масаж попереку. 

Процес "масажу" виявився цікавим. Гарно було б бути тим Дагом Аю. 

Море навернуло мене на таку звичайну для всіх людей думку, що стало аж не по сОбі: воно (море) сильне, непохитне, невиплавне, невисушне, проте, мудре і самодостатнє несе нам із Аю-Дагом штуковину, яку називають адським словом "енергетика". І тільки мені і Ведмедю вирішувати, якого знака ця "енергетика" буде жити в моєму головному мозку: creating or destructing. 

Прийшовши за шість годин до сходу Сонця над Гурзуфом на набережну на наш забитий для мене й Альони хвилеріз, я відчув, що в мене не той настрій, щоб бути поряд із морем. Воно таки мене "вб'є" морально, воно ж більше за мене, бо має більший об'єм. А ось зранку, чи то вночі, о шостій ранку, чи ночі, мені здалося, що море впорядковує мій хаотичний порядок у той же порядковий хаотизм і гармонія зсередини залишає мені мій чистий розум на використання за призначенням.

Для мене море - більший, а не Великий, брат, що дарує мені стільки усього нематеріального, що ним (нематеріальним) можна було огармонізувати пів-Бразилії людей. Треба тільки вміти це використовувати.
Морю усе одно: кидаєш ти каміння, будуєш замки з камінців на узбережжі, пливеш до його середини, залишаєш йому попоїсти, робиш ранкову пробіжку на схід чи північ... Йому навіть усе одно, є ти, чи тебе немає. Я, ти, ми просто піщинки на дні повітряного океану, що спостерігають за океаном водяним. І кому від того легше? Проте. А кому від того важче? 

Ти є. І ти піщинка. І чому б тобі не бути найяскравішою піщинкою у морі, своєму морі, зрозуміло. Це непрактично, але цікаво. Палай усім своїм нутром, живи щасливо. Може, море таки почує тебе і ти, реінкарнувавшись, станеш йому братом - сардиною :)

Цей спогад найяскравіший. Море, з великої - Море. 

Далі буде.

Друга ночі. Ніч не пробачить мого недосипу. Щастя Вам (Ви - не абстрактні, Ви конкретні. Ви - людина, що зрідка читає мій блогспот. Без Вас я й не наважився б розпочати наново писати ці пости, тому "Дя...")

Надвечір.

           Ранок завжди радісний і безтурботний, повітряний і легкий для сприйняття, якщо вам не потрібно бігти на екзамен, половину питань якого ви не те, щоб не вчили, а просто не розумієте. Або якщо ви не шахтар.

День на те й день, щоб бути різним. Сьогодні ви п'єте каву, а завтра копаєте грядки на городі у бабусі.

А от вечір в моєму житті розгортається найчастіше шаблонно, але теж завжди своєрідно. Надвечір мої внутрішні психологічні комплекси розгортаються назовні. Почуття, ніби я беззахисний, ніби увесь кордон мого та світового, внутрішньо-серединного та зовнішнього, здіймається угору за допомогою крилатої квазі-черепахи або розчиняється, як сіль у чаї. Тобто сіль існує, просто її не дуже-то й видко, смак присутній яскраво, а от грань між чаєм і чаєм із сіллю спробуй ще пошукати.

Метафора гідна хіба що бути залишеною у палаючому "Титаніку", проте, у моменти дивних порівнянь мені здається, що я "горошка", шановна Ганна Валентинівна Горох, шкільний вчитель біології. Хай вона мене пробачить. Назавжди я запам'ятаю її дивні метафори про сердце і його систолу із діастолою.

Відхилився від теми.

Надвечір усе твоє найцінніше пнеться бути кинутим напризволяще на вокзалі Всесвіту. Ти зберігаєш його, ніби зіницю ока, а воно так хоче впевнити тебе у власній нерозсудності.
Надвечір я розумію, що добре було б сидіти за чашкою чаю, не пам'ятаю якого другого: чи то зеленого, чи то чорного. Одним словом, хочеться теревеніти із тієї людиною, з якою ти б хотів відлинуту тихим співом на безлюдний-безлюдний острів, теплий від субтропічного Сонця. Хочеться, аби тебе розуміли. Ні, досить просто "розумів(ла)" та, що на тому клаптику землі, каменів і води серед води, на тому острові. Ввижається, що саме вона (ну, людина, певно що) зможе протеревеніти зі мною рік-два на острові. А далі загадувати не стану: ну, хоч би не перегризлися, як вовки.

Хочеться бути поряд, хочеться. Хочеться тепла і шепоту. Хочеться не бути зараз на самоті. Ну, таке. До чого вам і мені мої нюні - хіба я Люся якась?

Словом, назовні виходить те людяне, якого я боюсь. А боюсь цього я навряд чи через те, що воно дуже страшне. Просто: кому хочеться, щоб оточуючі вважали тебе плаксою і чутливим йолопом? Завше легше бути життєрадісним кретином. Хоч би ззовні, та й тільки.
От так і живем: страшно бути людиною, бо мало хто зрозуміє: якщо вже відкривати душу, то тому, хто цього вартий. 

       Це ніяка не проблема, хоча може так здаватися. Шахтарям у щахті працювати - проблема.

       Маю тверду надію, що мої заповітні бажання про чай і каву надвоє, балачки до третьої ночі без причини здійсняться, ну, колись. І тоді це буде воно.

      Розумієш?